Голобородько Ярослав. Проблемні аспекти української поезії ХХІ століття. (Роздуми над збіркою Павла Щириці) …57–59.

Для покликання: Голобородько Ярослав. Проблемні аспекти української поезії ХХІ століття. (Роздуми над збіркою Павла Щириці) [Текст] / Ярослав Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2014. – №7–8. – 64 с. – С. 57–59.

Цитата, с. 57. Аж ніяк не наполягаючи на тому, що стильна сучасна лірика не може бути інакшою, аніж як філософічною або такою, що кревно укорінена в родючий гумус філософських екзистенцій, усе ж таки не можу не зауважити, що концептуальною основою поетичної книжки Павла Щириці «Місце Сили» (К.: Ярославів Вал, 2012) слугує універсальна формула розвитку, сформульована й інстальована Гегелем. Позаяксаме послідовне розгортання таких мисленнєвих величин, як «теза» – «антитеза» – «синтеза», утворює наскрізну чи, точніше, лейтмотивну колізію, що фактично виступає архітектурним каркасом всієї текстової конструкції.

У «Місці Сили» не просто рельєфно, а, сказати б, цілком барельєфно виділяються дві основні пари тез і антитез, які, розміщені й зіткнені разом, у одному книжковому просторі, потребують свого синтезування, масштабного узагальнення. Одній із цих пар властиві акценти семантичного ґатунку, другій – суто формалістичного. Проте ці дві пари тез і антитез у своїх глибинних сутностях настільки щільно пов'язані між собою, що це межує з їхньою зрощеністю, можливо, не завжди видимою на перший погляд, але від цього не менш реальною і природною.

Теза семантичного ґатунку (хоча в ліричних реаліях «Місця Сили» вона, власне, постає як цілковита гіпервеличина, semantic macrothesis) в Павла Щириці має наступний вигляд: поезія – це те, що спрямоване назовні, що адресоване мінливому і примхливому соціуму, що встановлює емоційний контакт насамперед із високовольтним зовнішньо-вираженим життям. Чимало текстів збірки доволі відверто «настояні», ба навіть інтенсивно «перенастояні» на соціумності, що виражено у зорових ракурсах, не обтяжених інтригуючою самобутністю погляду, в підкреслено експресивній чи навіть патетичній фоніці, яка послаблює можливості й звучання власне інтелект-начала, в одновимірних і, сказати б, лінійних мікрообразах, на яких тримається локальна фабула або загальновіршова канва, у надмірно прозорій концепції, що апріорі виключає і навіть декласує саму можливість яскравих мисленнєвих заглиблень.

Настирна акцентованість соціумного погляду, відчуття ледь не глобально уявлюваного співрозмовника-адресата, інсталювання виразних соціоінтенцій і риторичних зблисків, спалахів із декларативно-національними (щоб не сказати декоративно-національними) акцентами, варіювання думки про довгоочікувану важливість змін і перемін соціумного порядку, зарядженість на соціовиражене нуртування молодечої крові, в яких оприявнюється теза (макротеза) семантичного ґатунку збірки «Місце Сили», пронизує ліричне єство текстів «Головне», «Героям (не)нашого часу», «На помежів'ї змін, епох і двох районів…», «Поет глибокого підпілля», «Майстер скла». Їхня стилістика позначена сконденсованим віршорядком, який нагадує тривожно стиснуту пружину, що будь-якої миті готова вибухово розпросторитися, карбованою, неначе відлуння військового кроку, фразою, контрастно чітким малюнком, у якому не варто очікувати нічого, окрім представленості більш ніж двох кольорів. Соціумність поетичного зору, якою б метафорикою вона не оздоблювалася і не інкрустувалася, у своїй основі завжди є виявом прагматичного потрактування художніх форм, виявом раціомислення, раціопідходів до строкатого й неупорядкованого життя.

Соціумність звучання поетичних текстів – це не стільки спроба відкрити чи перевідкрити реальність, так, ту саму, що живе, розвивається, нуртує в особистості або навколо неї, скільки спроба модернізувати, трансформувати, одне слово, прагматизувати реальність на засадах своїх власних соціоуявлень. Теза (макротеза) семантичного ґатунку, за якою поезія є ліричним поглядом назовні, оприявнює своє цілком раціоналістичне підґрунтя і стратегічно спрямована на соціоментальне відформатування чи переформатування реальності.

Немовби рухаючись за Гегелем, Павло Щириця у «Місці Сили» одразу ж пропонує і антитезу семантичного ґатунку (продовження альтернативного понятійного ряду уможливлює практикування такого терміну, як semantic macroantithesis). У своїх основних обрисах вона може бути окреслена так: поезія – це передусім те, що спрямовано усередину, углиб людської свідомості, що перебуває у сфері тонких відчуттів, це те, що чим проникливіше сприймаєш і переживаєш, тим складніше і, за великим рахунком, неможливіше повністю чи, точніше, повнофонічно виразити, відтворити, що позначене вічним наближенням до невловимості, недосяжності безкінечно внутрішніх «картинок». Основою цієї антитези (макроантитези) семантичного ґатунку – доволі умовно назву її поетикою тонких відчуттів – у «Місці Сили» стає принцип асоціативної конфігурації образів, що являє себе строкатою органікою слів, ароматно свавільною метафорикою, привабливою химерністю логіки, оригінальними розв'язками суто вербальних колізій, алюзійною полізначністю можливих і вірогідних смислів, інтригуючою стилістикою недомовленості чи навіть достовірної невимовленості найпосутнішого.