Т. Яценко. До проблеми періодизації розвитку методики літератури як галузі наукового знання …33–37.

Для покликання: Яценко Т. До проблеми періодизації розвитку методики літератури як галузі наукового знання [Текст] / Т. Яценко // Українська мова і література в школі. – 2014. – №4(114). – 64 с. – С. 33–37.

У статті запропоновано варіант періодизації методики навчання літератури як науки, що передбачає шість етапів в історії розвитку методичної думки, кожен із яких співвідноситься з історичним періодом національного культурного розвитку. У визначенні та характеристиці означених періодів ураховано характер українського виховного ідеалу відповідної історичної епохи.

Ключові слова: національний культурний розвиток, тенденція, методика навчання літератури, українська література, виховний ідеал.

В статье предложен вариант периодизации методики обучения литературы как науки, которая предусматривает шесть этапов в истории развития методической мысли, каждый из которых соотносится с историческим периодом национального культурного развития. В определении и характеристике представленных периодов учтен характер украинского воспитательного идеала соответствующей исторической эпохи.

Ключевые слова: национальное культурное развитие, тенденция, методика обучения литературы, украинская литература, воспитательный идеал.

In his article the author offers one of the ways of methodology of literature education as a science periodization which provides six stages in the history of development of methodological idea. Each of them is related to the corresponding historical period of national cultural development. The nature of the Ukrainian educational ideal of the corresponding historical epoch is taken into account within determination and description of certain periods of development.

Keywords: national cultural development, tendency, the methodology of literary education, Ukrainian literature, educational ideal.

Цитата, с. 34. Зародження основ педагогічної науки в Україні вчені пов’язують із праслов’янським періодом Давньої Русі (III ст.), який тривав від витоків української культури до прийняття християнства [2]. Педагогічна справа від початку була родинною: всі старші були вихователями молодших дітей. Поява дяківських шкіл засвідчувала формування системного навчання і виховання дітей, метою якого була підготовка молоді до життя в гармонії з природою та суспільством. Про розвиток освіти того періоду, за твердженням Л. Медвідь, «свідчить мовна педагогічна термінологія праслов’янського походження: наука, знання, вчення [7, с 20]».

Зважаючи на те, що фіксовані писемні згадки про перші школи відомі ще за часів Київської Русі, становлення української методичної думки відносимо до другого періоду національного культурного розвитку, позначеного прийняттям християнства. З формуванням класового феодального суспільства новий політичний статус Київської держави вимагав створення шкіл, в яких готували дітей службової знаті й духовенства для зовнішніх політичних і торгівельних зв’язків [7, с 20]. Створювалася певна система освіти [7, с. 35-36], і перші школи потребували навчальних книг, із появою яких О. Мазуркевич пов’язує зародження методичної думки в Україні. В основу змісту освіти цих шкіл «було покладено сім вільних мистецтв (наук): граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику», тому їх виникнення як навчальних закладів пов’язуємо з появою методичної книги і науки про навчання. Ці школи книжного вчення [7, с 35-36] залежали від книгопродукції та потребували пояснень до роботи з писемними джерелами, що об’єктивно є зародками методики літератури. Індивідуально-групова форма навчання в перших українських школах стала прообразом сучасної класно-урочної системи освіти.

Надходження великої кількості релігійних книг, подальша необхідність тлумачення їх християнського змісту та нових форм його викладу спонукали духовенство і державних діячів до пошуків адекватних методів діяльності. В «Ізборниках Святослава» видавалися наукові статті з поясненням теоретико-літературних понять, знання про які сприяло засвоєнню художніх текстів, що безпосередньо корелювало з методикою викладання літератури (Г. Херобоск «Про образи»). Вітчизняна педагогічна думка акцентує на основах дидактики в тогочасних пам’ятках, зокрема, про значення книги та освіти в розвитку людини і держави, про ефективність сократівського методу навчання тощо. Викликають інтерес педагогічні ідеї мудрого книгочитання і правильного письма, спілкування народною, слов’янською мовою, дидактичні поради, представлені в передмовах до книг [7, с 56-68]. Так поступово вирізняється тенденція до гуманізації освіти, зв’язку навчання з життєвими потребами окремої особистості й усього суспільства.

Своєрідним методичним посібником того періоду вважається Повчання Володимира Мономаха дітям, в якому викладено актуальні й нині педагогічні ідеї природовідповідності навчання, комплексного підходу до виховання та його зв’язку з життям [9, с 11-12]. Орієнтиром у Повчанні дітям виступає педагогічний ідеал, який у філософському розумінні П. Юркевича складає комплекс пріоритетних для національної культури уявлень про досконалість людини, її місце та призначення у світі.

Цитата, с. 36. Наукова думка про вивчення літератури вийшла на новий етап свого розвитку, пов’язаний з іменами В. Стоюніна, В. Водовозова, Ф. Буслаєва, М. Пирогова та інших педагогів, методичні ідеї яких досі не втратили свого значення. Набирає обрисів тенденція до розумового й морального виховання учнів засобами мистецтва слова, розкриття естетичного значення художнього твору. Цей період вважається початком системного розвитку методики навчання літератури як науки. На думку вчених, це була епоха національно-культурного відродження українців, особливо помітного в гуманітарній сфері, що виявилося в популяризації народної мови, в театрі, етнографії, історії, фольклористиці, що засвідчувало гуманістичну тенденцію духовного розвитку людини, найбільш відповідну українському народові. Домінантною визначалася художня література, що «першою серед інших складових культури показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє [5, с 330]». До середини XIX ст. прогресивні письменники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський та ін.) активізували ідеї боротьби за українську літературну мову, за навчання і виховання широких верств населення, відкривали нові школи, орієнтували навчання й виховання на народний лад і козацький дух, що допомогло згодом протистояти утискам української мови та культури й асиміляторським заходам російського царизму.

Визначальною в національному відродженні є творчість Т. Шевченка, який вивів українську літературу і мистецтво на загальнолюдський рівень. Поет, художник, мислитель, відомий усьому світові як визначний гуманіст, не був професійним педагогом, проте у своїх творах висловив актуальні й нині думки щодо питань освіти і виховання дітей. Він увійшов в українську педагогіку як автор «Букваря Южнорусского» (1861 p.) – передового для свого часу підручника для учнів недільних шкіл. Т. Шевченко виступав за необхідність освіти простого народу й права на навчання рідною мовою, закликав цінувати художнє слово, яке має збудити розум та почуття людини. Світова велич Т. Шевченка полягає в тому, що його ідеалом є особистість, здатна виразити провідні риси української духовності та стверджувати її гуманістичний характер; засвоювати світовий художній досвід і запропонувати свою модель вирішення суспільних, гуманітарних, наукових та художніх проблем загальнолюдської значущості; створювати шедеври мистецтва і робити наукові відкриття, що виводять українську націю на світовий рівень.

Отже, п’ятий період української культури, що охарактеризований окресленими вище основоположними ідеями, має фундаментальне значення для розвитку методики викладання літератури.

Шостий період розвитку української культури (від початку до 80 pp. XX ст.) культурологи поділяють на кілька підперіодів: 1) національно-культурного будівництва в Україні-державі; 2) жорстокого тоталітаризму; 3) Другої світової війни – Вітчизняної; 4) повоєнний; 5) імперського тиску на українську культуру часів «розвинутого соціалізму» та спротиву йому; 6) краху тоталітарного режиму. Кожен із них має свої суперечності, сприятливі та руйнівні чинники національної культури, як у матеріальному виробництві, так і в гуманітарній сфері. У цей період українська школа стала досить авторитарною, а її випускники виявилися у більшості своїй конформістами, однак і в цих жорстоких суспільно-політичних умовах зароджувалися й міцніли ідеї гуманізму, духовності та національної самосвідомості. Це шостий період розвитку методики літератури, найбільш суперечливий і трагічний, водночас плідний та повчальний. Кожен його підперіод має свої провідні тенденції, здобутки й втрати, тому потребує ґрунтовного дослідження.

Нині Україна переживає сьомий період свого культурного поступу, головною прикметою якого є національне відродження, проголошене суверенною державою як пріоритетне. Основним державотворчим фактором і засобом спілкування в суспільстві проголошена українська мова, що виступає інструментом самоідентифікації нації та засобом творення духовних цінностей народу. «Українська мова в навчальному процесі, – стверджують культурологи, – найблагодатніший ґрунт для формування внутрішньо сильної і багатогранної особистості [5, с 337]», найперша умова реалізації національної ідеї, освіти й культури українського народу (за О. Потебнею, І. Франком, І. Огієнком, В. Сухомлинським).

Література

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М. : Педагогика, 1988. – 640 с.

2. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головний ред. В.Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К. : Либідь, 1994. – 656 с.

4. Кузьміна С.Л. Філософсько-педагогічна концепція П.Д. Юркевича: моногр. / С.Л. Кузьміна. – К: Центр практичної філософії, 2002. – 164 с.

5. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.Л. Шевнюк та ін. / За ред. М.М. Заковича. – 4-е вид., випр. і допов. – К: Знання, 2009. – 589 с

6. Мазуркевич О.Р. Нариси з історії методики викладання української літератури / О.Р. Мазуркевич. – К. : Радянська школа, 1962. – 375 с.

7. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навч. посіб. / Л.А. Медвідь. – К. : Вікар, 2003. – 335 с.

8. Семеног О.М., Базиль Л.О. Становлення шкільної літературної освіти в Україні (на матеріалі літературних джерел 20-30-х pp. XX століття): навч. посіб. / О.М. Семеног, Л.О. Базиль. – Київ-Глухів: РВВ ГДПУ, 2006. – 226 с

9. Ситченко А.Л. Методика навчання української літератури в загальноосвітніх закладах: навч. посіб. для студ. філологів / А.Л. Ситченко. – К. : Ленвіт, 2011. – 291 с.

10. Смирнов В.Г. Феофан Прокопович / В.Г. Смирнов. – М. : Соратник, 1994. – 224 с.