Для посилання:

Глазунова Л.О. Ідеї формування естетичної компетентності особистості у зарубіжній науковій літературі [Текст] / Л.О. Глазунова // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 16 : Зб. наук. праць. – Вип. 14 (24). – К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – С. 91–97.

Або:

Глазунова Л.О. Ідеї формування естетичної компетентності особистості у зарубіжній науковій літературі [Електронний ресурс] / Л.О. Глазунова // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 16 : Зб. наук. праць. – Вип. 14 (24). – К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – С. 91–97. – Режим доступу: http://didactics.ucoz.ua/publ/nashi_statti/inshi_avtori/glazunova_l_o_ideji_formuvannja_estetichnoji_kompetentnosti_osobistosti_u_zarubizhnij_naukovij_literaturi_chastina_01/14-1-0-70

УДК 37.036

Глазунова Л.О.

ІДЕЇ ФОРМУВАННЯ ЕСТЕТИЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ У ЗАРУБІЖНІЙ НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Постановка проблеми у загальному вигляді… В різні історичні періоди розвитку суспільства проблема формування естетичної компетентності особистості була актуальною. Цінні думки щодо цього питання були сформульовані ще давньогрецькими філософами Піфагором, Сократом, Платоном, Арістотелем. Слід зазначити, що на той час естетика не існувала як окрема наука. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики, як самостійної науки, відбулось лише у XVIII столітті. Упродовж багатьох століть естетику називали «наукою про прекрасне», «наукою про досконале», «наукою про закони розвитку мистецтва». Теоретики намагались визначити предмет естетики через поняття «гармонія», вбачаючи в цій галузі знань «науку про реалізацію принципів гармонійного розвитку людини» [13; 156].

Формування цілей статті… Мета статті полягає у аналізі зарубіжної наукової літератури щодо ідей формування естетичної компетентності особистості.

Виклад основного матеріалу дослідження… На наш погляд, було б доречно виділити певні періоди формування естетичної думки у світовій літературі. Ми пропонуємо наступну періодизацію: І – Доба Античності; ІІ – Епоха Середньовіччя; ІІІ – Епоха Відродження; IV – Доба Просвітництва; V – Європейська естетична думка ХІХ – ХХІ ст. Отже, розглянемо кожен із цих періодів.

І – Доби Античності. Становлення перших естетичних уявлень можна співвіднести з тим значенням, якого давньогрецькі філософи надавали людським почуттям. Філософи проаналізували й намагались класифікувати почуття, виявити протилежні чуттєві сили. Вони диференціювали почуття прекрасного і потворного, трагічного і комічного [3; 7]. Саме у цей період закладаються теоретичні підвалини формування естетичної компетентності особистості.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ, формування естетичної компетентності пов’язані з піфагорійцями – філософською школою, яку заснував Піфагор у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташування планет. Серед видів мистецтв найвищим носієм гармонії Піфагор визнав музику, бо слухаючи її можна «отримати естетичне задоволення та душевну рівновагу [3; 7]».

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу, які намагались творчо використовувати філософсько-естетичні положення вченого для глибшого опанування художніх можливостей у музиці, поезії, скульптурі.

Давньогрецький філософ, поет Парменід вважав, що формування естетичної насолоди відбувається підчас гармонійного поєднання кольору чи звуку, яке втілюється у живописі та музиці [13; 220].

Емпедокл був засновником принципу «золотого перетину», «золотої середини». Його послідовники вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, – гармонійні й справляють приємне естетичне враження. Варто зауважити, що цей принцип за доби Відродження розглядався як обов’язковий закон архітектури, живопису і скульптури [3; 9].

Видатний давньогрецький філософ Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним та корисним. Учений підкреслював, що духовні якості людини виявляються навіть у зовнішньому вигляді. З ім’ям Сократа пов’язана проблема визначення ідеалу. Він був одним із основоположників теорії про «добру природу» людини не залежно від її статі та походження. На думку Сократа головне завдання вихователя – пробудити кращі потаємні душевні сили, а діяльність вчителя важливіша за обов’язки батьків. Він оперував поняттям «калокагатія» – поєднання слів прекрасний і добрий, це одне із головних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, своєрідну умовну красу індивіда. Піфагорійці, Геродот, Платон мали свою думку, щодо калокагатії, та, згодом, цей термін наблизився більше до сфери освіти, вихованості людини [3; 11-12]. Арістотель інтерпретував цей термін як гармонію зовнішнього та внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка «приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси й добра, естетичного й морального», тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини та формувати її естетичну компетентність. Арістотель вважав, «якщо людина не здатна сягнути такої довершеності, то вона повинна принаймні через самовдосконалення тяжіти до цього [1; 37]».

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції Платона, автора праць «Держава» і «Закон». Його естетична спадщина пов’язана із дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтв (музики, живопису, скульптури, архітектури), оскільки саме завдяки їм формувалась естетична компетентність особистості. У теоретичних діалогах Платон висловив думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. За Платоном метою виховання є – формування «і тіла, і душі найпрекраснішими». Розглядаючи у своїх творах питання естетичного виховання та формування естетичної компетентності, Платон відзначав, що вплив мистецтва на людину настільки значний, що потрібно встановити контроль з боку держави за художніми творами, котрі мали б відповідати моральним нормам існуючого суспільства [3; 12]

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля. Його естетичні ідеї викладені у його філософських творах «Політика», «Поетика», «Риторика», «Етика», «Про душу» та ін. [3; 13]. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше подав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного. Аналізуючи естетичні проблеми, філософ вводить і використовує такі терміни, як канон, алегорія, міра, пропорція, асоціація тощо. Великого значення надавав формуванню саме естетичної компетентності, оскільки вважав, що «у вихованні першу роль має відігравати прекрасне, а не дико-тваринне [1; 38]». У своїх працях наголошував на естетичній функції поезії, скульптури, театру, які покликані приносити насолоду і привчати до прекрасного.

Торкаючись питання формування естетичної компетентності Арістотель розглядає красу людини. Він вважає, що краса людини має бути не зовнішньою, а внутрішньою. Філософ зіставляє її із справедливістю, мужністю тощо. Арістотель зіставляє етично «хороше» із естетично «довершеним» у понятті калокагатії.

Ідеї давньогрецьких філософів, щодо естетичного виховання та формування естетичної компетентності, знайшли своє відображення у працях давньоримського філософа, письменника, оратора Марка-Тулія Цицерона. У трактатах «Про кордони добра і зла», «Про обов’язки», «Про природу богів», «Про передбачення» та ін. філософ висловлював думки щодо пробудження в людях прагнення «вічної мудрості» [10; 104], формування естетичної компетентності. Марк-Тулій Цицерон розробляв теорію риторичного мистецтва, ратував за виховання гарного естетичного смаку.

Видатний римський педагог Марк-Фабій Квінтіліан – автор першої педагогічної книги «Дванадцять книг риторичних настанов» упродовж дванадцяти років утримував відкриту риторичну школу. Він перший, хто сформулював вимоги до вчителя, основними з яких були: любов до дітей, високий інтелектуальний рівень, позитивний приклад педагога та ін. Помітне місце у самій вихованій системі, на думку Квінтіліана, займає естетичне виховання [12; 449-450]. Педагог вважав, що формування естетичної компетентності буде ефективнішим за умови врахування індивідуальних особливостей та здібностей особистості, коли навчальний процес буде супроводжуватись почуттям радості [10; 104-105].

У добу Античності було закладено підґрунтя формування естетичної компетентності. Філософи приділяли велику увагу таким засобам навчання і виховання, як музика, скульптура, живопис, красномовство, які сприяли формуванню естетичної компетентності особистості. Раціональні ідеї давньогрецьких філософів були розвиті у працях філософів, психологів та педагогів у наступні віки.

ІІ – Епоха Середньовіччя.

На зміну Еллінській епосі прийшла епоха Середньовіччя, яка різко сприйняла Античну культуру, вважаючи її гріховною. Було переглянуто естетичні пріоритети та оголошено їх «владою диявола». Аскетизм, ставши офіційною ідеологією, проповідував байдужість до світських благ і покору владі. Людина мала знаходити прекрасне не в творах мистецтва, природі, побуті, а отримувати задоволення від постів, молитви та покаяння. [12; 451]. Прогресивні та релігійні течії в мистецтві переслідувались, вони не відповідали тому призначенню, яке відводилось мистецтву в системі засобів, які були призначені пробуджувати прагнення людини до Бога, а не до насолод земного життя [14; 192].

За часів Середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму усіх видів мистецтва в церковно-релігійному комплексі. Усі види мистецтва, які формували естетичну компетентність набули нового змісту. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла її дух, створила звеличений простір; фресковий живопис наповнив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба поєднала віруючого з божественним світом через співучасть у магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і навіювали душевний спокій [3; 279].

За доби Середньовіччя поширення набули лицарські школи. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, що ставило за мету сформувати якості майбутнього «пана землі і селян». Тут учні вивчали «сім лицарських доброчесностей», серед яких було вміння складати вірші, співати та грати на музичних інструментах, що сприяло формуванню естетичної компетентності особистості [10; 108].

Затиснута у межах теології і схоластики, педагогіка тих часів дещо втратила прогресивні риси періоду античності. Та все ж серед діячів церкви були високоосвічені для свого часу люди [7; 14].

Християнський богослов, один із перших засновників середньовічної естетичної думки Аврелій Августин був автором праць: «Про місто боже», «Сповідь», «Про музику» та ін. У своїх творах, торкаючись питання формування естетичної компетентності, він писав, що «краса є основною ознакою існування речей, такі принципи як: цілісність, єдність, ритм, рівність, схожість, відповідність, симетрія, гармонія мають емоційно-естетичний вплив на людину» [15; 7]. У своїй праці «Про музику» Аврелій Августин розвинув думку про те, що за допомогою музики і мистецтва слова формування естетичної компетентності буде відбуватись ефективніше.

(Продовження див. у частині 02, закінчення – у частині 03).