Для посилання:

Бондар С. П. Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів як складова технології формування ключових компетентностей [Текст] /С. П. Бондар // Всеукр. наук.-практ. конф., 28 квітня 20011 року / ПТЗО М-ва освіти і науки, молоді та спорту України, Ін-т пед. наук НАПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського [та ін.] ; редкол. : Федоренко О. А., Батченко О. В., Єрмакова І. Г. [та ін.]. – К. : Київ. Ін-т сучасн. підр., 2011. – 644 с. – С. 482– 486.

Бондар С. П., канд. пед. наук, доцент,

провідний науковий співробітник

Інституту педагогіки НАПН України, м. Київ

Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів як складова технології формування ключових компетентностей

Основні положення, які були вихідними в дослідженні проблеми:

– концептуальною основою нової педагогіки є твердження, що людина – це саморозвиваюча система, так як усе, що людина здобуває зовні, вона пропускає через свою свідомість і свою душу. Всі зміни в системі освіти розглядаються в контексті вдосконалення особистості, творення людини на кожному етапі навчання, на уроці, на занятті;

– особистісно орієнтована освіта – це не формування особистості із завданими зовні властивостями і характеристиками, а створення необхідних умов для її розвитку у відповідності до внутрішніх закономірностей її генезису, прояв у повній мірі себе, реалізація своїх творчих можливостей. Серед цих умов чільне місце займають методи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів;

– знання – це надбання особистості, яке вона застосовує у практичній і пізнавальній діяльності, або передає іншій людині під час спілкування. Джерелом знань може бути інша людина, з якою учень вступає в комунікацію, тому сучасний процес навчання потребує діалогового спілкування вчителя і учнів, а також діалогу між самими учнями в процесі здобування нових знань;

– знання, які отримані учнями – не ціль. Метою буде втілення цього знання в діяльність і громадсько-корисну соціокультурну практику, а також у засвоєнні дитиною нормах і цінностях;

– оскільки знань, що отримуються під час навчання, не вистачає людині на все трудове життя, роль вчителя змінюється. Навички і знання, здобуті в школі, є важливими, але вже не є найважливішим завданням. Набагато важливішим для учня стає проблема здатності навчатися самостійно. Сучасна людина живе в суспільстві змін, тоді як раніше, у ХХ столітті, багажу знань вистачало надовго. Сучасне ХХІ століття змушує людину вчитися впродовж усього життя, тому їй необхідно навчитися в шкільні роки оволодіти різними засобами обробки інформації, вміти працювати з текстом, вміти інформацію узагальнити, згорнути, розгорнути, шукати, робити вибір. Таким чином, сучасна школа не тільки навчає – школа творить (формує) особистість, яка здатна вчитися і яка хоче вчитися, при чому вчитися не просто заради процесу, а у співвідношенні зі своїми особистісно значущими потребами. Вчитель іде в клас з головною метою дати школярам нову інформацію (як часто думає вчитель – передати знання, але їх практично передати неможливо). Досвідчений педагог знає, що викладена навчальна інформація – це іще не знання учня. Наукою доведено, що 80 % інформації, яку чує учень на уроці, забувається в той же день, якщо учень самостійно над нею не попрацював (не повторив, не проговорив, не записав), тільки 20 % інформації зберігається у пам’яті дещо довше, в залежності від рівня її актуальності для самого учня.

Отже, перед учителем постає завдання – забезпечити переведення наукових знань у особистісні знання учня. Це можливо при певних умовах: внутрішнім прийняттям цієї інформації учнем, переведенням її «на свою мову», зв’язком її із знаннями, які він має.

Для набуття навичок науково-практичної та дослідно-пошукової діяльності застосовують різні методи, серед них виділимо такі: метод прогнозування, метод моделювання, метод аналогій, методи творчих завдань, метод проектів, метод дослідних завдань, аналітичний метод, метод спостережень, метод експерименту, метод лабораторних і практичних робіт тощо. Формування в учнів досвіду практичної та творчої діяльності – це перш за все формування в них готовності і здатності до застосування знань у нетипових, життєвих ситуаціях; бачення нової функції об’єкта і його структури; бачення альтернативного розв’язку; знаходження нового способу вирішення проблеми; отримання результату (інтелектуального, чи практичного).

Таким чином, запропонована технологія формування ключових компетентностей учнів потребує зламу певних стереотипів як у змісті навчального матеріалу, так і в застосуванні методів і форм організації навчання. Усе це потребує і нової практики навчання, і ґрунтовних теоретичних напрацювань.

Список використаних джерел

1. Бондар С.П. Термінологічний аналіз понять «компетенція» і «компетентність» у педагогіці: сутність і структура // Освіта і управління. – 2007. – Т. 10. – № 3. – С. 93-99.

2. Бондар С. П. Сутність та структура понять «компетенція» та «компетентність» у вітчизняній та зарубіжній педагогіці // Наук. часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. – Серія 17. – Теорія і практика навчання і виховання: Зб. наук праць. – К.: НПУ, 2007. – Вип. 6. – 267 с. – С. 9-19.

3. Зимняя И. Ключевые компетенции – новая парадигма результата образования // Высш. образование сегодня. – 2003. – № 5. – с. 34-42.

4. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / За заг. ред. О.В.Овчарук. – К.: "К.І.С.”, 2004.

5. Родигіна І. Формування основних груп компетентностей учнів: можливості продуктивного навчання // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2004. - № 2-3. – С. 180-184.

6. Стратегія реформування освіти в Україні: Рек. з освітньої політики. – К.: "К.І.С.”, 2003. – 296 с.

7. Хуторской А. Ключевые компетенции как компонент личностно-ориентированной парадигмы образования // Нар. образование. – 2003. – № 2.. - № 3.