Для посилання:

Шелехова, Галина. Теоретичні аспекти формування мовленнєвої компетентності учнів 5-7 класів у процесі сприймання усних і письмових текстів [Текст] / Галина Шелехова // Українська мова і література в школі. – 2012. – №4. – 64 с. – С. 20–24.

Або:

Шелехова, Галина. Теоретичні аспекти формування мовленнєвої компетентності учнів 5-7 класів у процесі сприймання усних і письмових текстів [Електронний ресурс] / Галина Шелехова // Українська мова і література в школі. – 2012. – №4. – 64 с. – С. 20–24. – Режим доступу: http://didactics.ucoz.ua/load/materiali/laboratorija_navchannja_ukrajinskoji_movi_institutu_pedagogiki/teoretichni_aspekti_formuvannja_movlennevoji_kompetentnosti_uchniv_5_7_klasiv_u_procesi_sprijmannja_usnikh_i_pismovikh_tekstiv_chastina_01/17-1-0-145

Теоретичні аспекти формування мовленнєвої компетентності учнів 5-7 класів у процесі сприймання усних і письмових текстів

Галина ШЕЛЕХОВА,

канд. пед. наук, провідний науковий співробітник

лабораторії навчання української мови

 Інституту педагогіки НАПН України

УДК 371.808.32

У статті на основі досліджень в галузі психолінгвістики, психологи, методики розкривається зміст понять сприймання як різновиду мовленнєвої діяльності людини, розуміння, його рівні, особливості й різновиди аудіювання й читання, прийоми й способи навчання сприймання усного й писемного мовлення учнів 5-7 класів на уроках української мови.

Ключові слова: сприймання, розуміння, мовленнєва компетентність, аудіювання, читання, їх різновиди.

Пріоритетом державної політики, визначеним Національною доктриною розвитку освіти в Україні, новою редакцією Державного стандарту базової і повної середньої освіти (2011), чинною програмою з української мови для 5-11-х класів ЗНЗ, є формування мовної особистості, людини самодостатньої, комунікативно компетентної, здатної й готової до спілкування в будь-якій життєвій ситуації і в різних сферах суспільного життя.

Реалізація цього завдання поліпшуватиме процес входження учнів в навколишні життєві реалії, сприятиме багатогранному самовиявленню й самореалізації, формуванню навичок володіння словом, мовою, мовленням у різноманітних ситуаціях спілкування. За умови компетентнішого підходу до навчання українського мовлення ця проблема потребує особливої уваги.

Мовленнєва компетентність школярів – це поняття комплексне. Воно охоплює цілу систему вмінь (уміння сприймати, відтворювати і створювати усні, письмові монологічні й діалогічні висловлювання різних типів, стилів і жанрів мовлення), що слугуватимуть учням для спілкування в різних життєвих ситуаціях.

У новій редакції Державного стандарту базової і повної середньої освіти, зокрема в освітній галузі «Мови і літератури», передбачено чотири змістові лінії (мовленнєва, мовна, соціокультурна й діяльнісна). Так, мовленнєва лінія забезпечує мовленнєву компетентність учнів шляхом формування й удосконалення їхніх умінь і навичок в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні, читанні, говорінні, письмі), а також готовності розв'язувати проблеми особистісного й суспільного характеру.

Це – уміння сприймати і розуміти усне і писемне мовлення (слухати і читати), осмислювати тему та основну думку висловлювання, підпорядковувати його зміст і мовне оформлення темі та основній думці, уміння добирати й систематизувати матеріал, говорити й писати за планом, доречно користуватися різними типами, стилями мовлення й відповідними мовними засобами, будувати усні й письмові висловлювання певного стилю, типу й жанру мовлення тощо.

Уміння сприймати (слухати, читати) і розуміти почуте й прочитане лежить в основі володіння мовою. Ці вміння нині є одним із об'єктів регулярної перевірки та оцінювання в загальноосвітніх навчальних закладах. Проте, як показують спеціальні дослідження, учні не завжди вміють підготувати монологічне висловлювання, в основі якого лежить передача навчальної інформації, не можуть під час аудіювання й читання правильно і швидко добирати потрібний матеріал, відділяти головне від другорядного, не володіють способами запису почутого й прочитаного (складний план, тези, конспект тощо).

Проведене анкетування серед учителів-словесників і вчителів інших предметів засвідчило, що сприйманню учнями усного мовлення і навчальних письмових текстів приділяється недостатня увага. Передусім це пояснюється відсутністю належної уваги з боку вчителів до формування аудіативних і читацьких умінь школярів, недостатністю методик, якими передбачалися б завдання і вправи, спрямовані на формування аудіативних і читацьких умінь, сучасні методи, прийоми, форми й засоби навчання сприймання мовлення, визначення місця для цієї роботи під час вивчення курсу української мови в 5-9 класах, що не сприяє успішному формуванню цих життєво необхідних умінь. Хоча серед вимог програм з української мови вже з 2005 року передбачено вимоги щодо формування аудіативних і читацьких умінь на уроках української мови, проте в школі продовжується практика здебільшого здійснення лише контролю за їх сформованістю (тестова перевірка здатності учнів в основному сприймати і розуміти зміст почутого і прочитаного), що в свою чергу призводить до появи думок серед учителів, що ці вміння на уроках української мови спеціально формувати не потрібно, та й перевіряються фронтально ці вміння й навички нині у всіх класах лише по одному разу на рік. Проте постійно зростаючий потік інформації й необхідність орієнтуватися в ній потребує розроблення технологій, спрямованих на формування мовленнєвої компетентності учнів основної школи в процесі сприймання усних і письмових текстів, а отже, важливість навчання учнів таких видів мовленнєвої діяльності, як аудіювання (слухання і розуміння) і читання (уголос і мовчки) зумовлена життєвою необхідністю і практикою здобуття освіти, успішність якої неможлива без розвитку в школярів належного рівня володіння аудіативними й читацькими вміннями.

= с. 20 =

Так, питання теорії і практики навчання аудіювання в загальноосвітніх навчальних закладах знайшли своє відображення в дослідженнях В.Г. Андросюка [1], який вивчав особливості розуміння наукового тексту; М.С. Антонюка [2], де подано порівняльну характеристику розуміння учнями мовленнєвої інформації залежно від способу її сприймання; І.П. Ґудзик [3], яка обґрунтувала необхідність навчання школярів аудіювання на уроках української мови, розробила систему вправ для навчання учнів початкових класів розуміння усного мовлення; С.В. Цінько [4], яка створила систему роботи з розвитку аудіативних умінь в учнів 5-х класів, ефективну «крапельну» методику її застосування на уроках української мови. Дослідниця забезпечує вчителів цікавим дидактичним матеріалом, спрямованим на розвиток названих умінь у п'ятикласників [5; 6].

Відомо, що сприймання – обов'язкова умова будь-якого спілкування.

Сприймання чужого мовлення – різновид мовленнєвої діяльності людини, яка полягає у визначенні смислу почутих або прочитаних текстів (висловлювань), усвідомленні авторських особливостей мовлення тощо.

Проблема розуміння мовлення в науці розглядається за такими основними напрямами: філософсько-методологічним, логіко-лінгвістичним і психологічним. Так, за філософсько-методологічним напрямом розуміння розглядається як пізнання, пояснення, знання, раціональність, тлумачення, інтерпретація тощо. У межах логіко-лінгвістичного, а також літературознавчого й культурознавчого напрямів розуміння зіставляється з такими категоріями, як смисл, текст, мовна комунікація, застосування знань, діалог тощо. За психологічного напряму розуміння розглядають як діяльність, дія, спілкування, міжособистісні стосунки тощо.

Аудіювання, читання, говоріння, письмо як види мовленнєвої діяльності визначаються двома особливостями, а саме: передусім формою існування (усна, письмова) і характером спрямованості мовної дії, за визначенням В. Гумбольта, «від думки до слова», «від слова до думки».

Залежно від основи їх визначення, види мовленнєвої діяльності об'єднуються парами залежно від: 1) форми спілкування – аудіювання – говоріння, письмо – читання; 2) характеру самої дії (сприйняття чи передача інформації) – говоріння – письмо, аудіювання – читання [7].

Зазначимо, що аудіювання, читання реалізують процеси прийому, осмислення, оцінювання, інтерпретацію мовленнєвого повідомлення адресатом [8, с. 67]. Ці види мовленнєвої діяльності належать до пасивних видів мовленнєвої діяльності, проте вони мають безпосереднє відношення до сформованості вмінь розуміння текстів, розпізнавання й виділення інформації й способу її оцінки. Сприймання повідомлення адресатом відбувається таким чином: фізичне сприйняття тексту, розуміння поверхового значення, співвіднесення із ситуацією, контекстом, розуміння глибинного значення, співвіднесення з фондом знань, інтелектуально-емоційне сприйняття висловлювання, усвідомлення його смислу, концепту, а також особливостей адресанта [8, с. 98]. У мовленнєвому спілкуванні усвідомлення смислу почутого чи прочитаного тексту передбачає адекватне реагування у мовній чи в будь-якій іншій формі (синтез тексту, його тлумачення, переказування, реферування тощо). Під час аудіювання відбувається відбір звукових сигналів комунікації.

Наголошуючи на ролі слухання-розуміння, яке становить близько 42 відсотків у загальному процесі спілкування, зазначимо, що аудіювання допомагає в прийнятті рішень, посилює в людини впевненість у собі. Проте воно не відбувається автоматично, а є цілеспрямована, організована діяльність людини в процесі спілкування, оскільки семантика дієслова «слухати-розуміти» позначає активний процес, а «чути» – передбачає пасивне сприймання, тобто фіксує лише процес сприймання.

Як зазначає І. Зимня, аудіювання як вид мовленнєвої діяльності характеризується трифазовістю. Це спонукально-мотиваційна фаза, у якої визначальним є інтелектуально-пізнавальний мотив, метою аудіювання на ній є розкриття смислових зв'язків, осмислення почутого мовленнєвого повідомлення, його розуміння. На аналітико-синтетичній фазі мовленнєвої діяльності відбувається початковий синтез, аналіз і кінцевий синтез почутого. При цьому різним є проникнення слухача в задум висловлювання мовця {тема, основна думка висловлювання, яким чином, за допомогою яких засобів побудоване висловлювання, чому саме так, що мав на увазі мовець тощо). Дослідниця визначає п'ять ступенів чіткості розуміння почутого (попереднє; нечітке; суб'єктивне переживання розуміння; розуміння, виражене чужими словами; власне вираження змісту почутого) [7, с. 96].

Розуміння (інтерпретація) – це надання особою почутим словам, повідомленню, тексту певних значень, смислів. Процес сприймання залежить від психічних, психологічних, ситуативних, рольових, вікових, статевих, культурних та інших чинників. А тому розуміння (витлумачення) почутого може не відповідати намірам, прагненням особи.

Психологи виділяють декілька рівнів розуміння, серед них такі, як рівень розуміння слів, словосполучень, речень; рівень розуміння загального змісту тексту; рівень розуміння загального змісту і деталей тексту; рівень розуміння емоційно-оцінної інформації та ін. [9, с. 148].

Закінчення див. у частині 02.