Шевченко З. Григорій
Сковорода – останній представник українського літературного бароко. Матеріали
до факультативу «Загальнокультурний контекст вивчення української літератури у
8–9 класах [Текст] / З. Шевченко // Українська література в
загальноосвітній школі. – 2013. – №12. – 48 с. – С. 40–42.
У статті розглядається проблема
барокового мистецтва, зокрема його ознаки в творчості Г. Сковороди. Стаття
містить малодосліджений аспект проблеми, результати останніх наукових пошуків і
призначена для використання на заняттях літературного факультативу «Загальнокультурний
контекст вивчення української літератури у 8-9 класах».
Ключові слова: мистецтво, бароко, філософія,
загальнокультурний контекст, факультатив, література.
Г. Сковорода
– последний представитель украинской литературы барокко
В
статье рассматривается проблема бароккового искусства, в частности его признаки
в творчестве Сковороды. Статья содержит малоисследованный аспект проблемы,
результаты последних научных поисков и предназначена для использования на
занятиях литературного факультатива «Общекультурный контекст изучения
украинской литературы в 8—9 классах».
Ключевые слова: искусство,
барокко, философия, общекультурный контекст, факультатив, литература.
G. Skovoroda — the last
representative of the Ukrainian Baroque Literature
The article deals with the
problem Baroque Art and it's particular egos signs of the Skovoroda's literature
art. The article is contained inexpirienced aspect of the problem, the results
of the last scientific researches. It is purposed to be used on the faculty
lessons «All cultural Context Study Ukrainian literature in the 8—9 classes.»
Key words: baroque, philosophy, all cultural context,
faculty lessons, literature.
Цитата, с. 40. Мандрівний філософ, поет, просвітитель, педагог,
музикант, перекладач Григорій Сковорода сформувався у стінах Києво-Могилянської
академії, що була теоретичним вираженням культури українського бароко – яскравої
і надзвичайно самобутньої сторінки в контексті європейської культури і зокрема
українського бароко.
Духовна спадщина Г. Сковороди, спрямована на утвердження
нерозривності слів і дій, викриття бездуховності, захист прав і свободи людини,
є надзвичайно актуальною в наш час. Його творчість досліджували О. Білецький,
М. Возняк, Г. Хоткевич, П. Тичина, І.
Драч, С. Кримський, М. Попович та багато інших. Серед дослідників зарубіжної
української діаспори особливо цінними є наукові розвідки Д. Чижевського, Ю.
Логвиненка, П. Одарченка, В. Барки та інших.
Розглядаючи спадщину Сковороди в
контексті феномену українського бароко, слід зупинитися на тлумаченні поняття «барокова
культура», яку визначають як своєрідний синтез ідей Середньовіччя та Ренесансу,
втілений у динамізм, трагічне напруження художнього мислення. Ознакою динамізму
в літературі бароко є вічна тема швидкоплинності життя, марність існування,
мотиви відчаю і песимізму, але в той же час – прагнення до повноти відчуттів,
насолоди, краси. Швидкоплинність життя зумовлює філософські роздуми про його
сенс (О. Ніколенко). Цікавим є твердження про те, що для барокового світогляду
характерний погляд на людину і світ як на величезний театр – бурхливий,
суперечливий, патетичний і драматичний, динамічний і сповнений дисонансів (Л.
Масол).
Світ в культурі бароко безмежний
і мінливий, особистість – складна і багатогранна, духовне життя сповнене
емоціями, пристрастями, суперечливістю і боротьбою.
Українське бароко, окрім загальноєвропейських рис,
мало свою специфіку, оскільки ґрунтувалося на національних джерелах, а тому
можна стверджувати самобутність його національного характеру. Більшість
світоглядних пошуків набули релігійного забарвлення. Природа сприймалася як
відображення Бога, в естетиці українського бароко провідне місце зайняли ідеї
мінливості, мандрування душі і тіла. Ідеал бароко – аскет-філософ, тобто
людина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого, але чию душу
переповнює жага небесного, вічного, невмирущого. Таким ідеалом став народний
філософ Г. Сковорода.
Цитата, с. 42. Літературознавці відзначають, що душею пісень
Сковороди є високе почуття адорації (обожнювання) мистецтва. Біблійні епіграфи
до віршів переважно їх гармонізують, хоча є випадки дисгармонії між ними («Всякому
городу нрав і права»). Епіграф «Блажен муж, що в премудрості помре і що в
розумі своїм повчається святині» запрограмований на «божественність», святість,
святу премудрість і є контрастом до тогочасного грішного антисвіту. Цією
контрастністю, дисгармонійністю автор досягає великого сатиричного ефекту, а
протиставленням небесного земному, високого низькому, красивого потворному
яскраво ілюструє барокову антитетику – одну з найхарактерніших ознак власного
барокового стилю й вислову. У багатьох піснях «Саду...» поетичний погляд автора
скерований до небес, до Бога, до Христа. Сковорода дав нам свою поетичну
релігію, що утверджувала в нашому народі високі принципи християнської моралі.
Дворядкові поетичні строфи не тільки «божественно» афористичні за змістом, а й
милозвучні за формою. А. Скоць відзначає, що вірші Сковороди треба не тільки
читаючи розуміти, а й читаючи чути і відчувати: «Ми читаємо Сковороду – розумного
поета і чуємо Сковороду – талановитого музику». Пісенність – найхарактерніша
риса поета, а «пейзажні» пісні – ще й художника. Так, 13-а пісня налаштована на
музично-тональний мажор: «Гей, поля, поля зелені, Поля, цвітом оздобленні.» Поетика, мелодика і ритміка роблять її
подібною до української народної ліричної пісні. Невипадково вона увійшла в
репертуар наших бандуристів, лірників, її співав народ. Відомо, що й сам Г. Сковорода співав свій «Сад.» під власний
акомпанемент у супроводі бандури, ліри, цимбалів. Про музичні пісні Сковороди
влучно висловилася О. Шреєр-Ткаченко як про «новий тип
вокально-інструментальної музики, тобто пісні з інструментальним супроводом, що
безпосередньо передували українському солоспіву».
Внутрішнє чуття національної
ідентичності виявилося у Сковороди через прихильність до так званого «хроматичного
роду музики» (хроматичний – з грецької – побудований на 12 півтонах музичної
системи), яка виникла, як стверджує Ф. Колесса, власне на українському ґрунті.
Входження в український народний
репертуар барокових літературно-музичних творів та їх фольклоризація найактивніше
виявилися у ХУІІІ ст. Збереження усної традиції виконання сковородинівських
пісень мало двосторонній характер: значущість кобзарів і лірників та виняткова
роль самих пісень Сковороди у кобзарському спадку. Як стверджує О. Мишанич,
кобзарство Г. Сковорода вважав
вродженим покликанням людини, а не розвагою чи засобом для заробітку. Важко
уявити собі українську усну народну традицію без Г. Сковороди і його пісень.
Література
1. Багалій Д. І. Український
мандрівний філософ Григорій Сковорода /Д. І. Багалій. – К.: Обрій, 1992. – 542
с.
2. Єфремов С.О.Історія українського
письменства / С.О.Єфремов. – К.: Феміна, 1995. – 686 с.
3. Панченко В.Є. Сковорода,
Шевченко, Гоголь: версії Юрія Барабаша./ В.Панченко. Неубієнна література – К.,
Твін інтер, 2007. — С. 398-417.
4. Чижевський Д. Літературне бароко
на Україні / Д.Чижевський. Історія української літератури. – Феміна, 1994. –
С.239-304.
5. Феномен українського бароко./
Українське бароко в 2-х томах, т.2, К.: Акта, 2004. – С. 370-410.
Головна 
