Слоньовська О. Білі плями Шевченкових «Гайдамаків» …4–8.
Для покликання: Слоньовська О. Білі плями Шевченкових «Гайдамаків» [Текст] / О. Слоньовська // Українська література в загальноосвітній школі. – 2014. – №4. – 48 с. – С. 4–8.

Цитата, с. 6. Тарас Шевченко не втаює, що під час роботи над «Гайдамаками» не знав подробиць загибелі Івана Гонти й Максима Залізняка. Для нього вони – герої і мученики, і цими словами сказано більше, ніж можна було б описати картинами страшних тортур. Специфічна реалізація головної сюжетної лінії «Гайдамаків» – лінії визвольної боротьби українського народу, очолюваного Максимом Залізняком та Іваном Гонтою, -тільки підкреслює романтичний світогляд молодого Т. Шевченка, адже історичні герої під його пером перетворюються в суто романні ідеали, своїми поривами й жертовністю недосяжні для нащадків.
По-іншому постає у «Гайдамаках» народ, особливо якщо йдеться про індивідуалізованих дійових осіб, а не узагальнену громаду «в сірій свитині [18, с 87]», «у постолах [18, с. 62]». І хоча дехто із шевченкознавців наголошує, що прототипом Яреми Галайди був реальний повстанець Семен Неживий, даних про цю особу надто мало, а творча уява Т. Шевченка, якою він любовно огортає свого наймита-сироту-байстрюка, надто барвиста, щоб постать конкретної особи тримала у своєму гравітаційному полі літературного героя. Та й морально-естетичне домінування любовної сюжетної лінії над історичною у «Гайдамаках не випадкове. За висловом Івана Франка, причиною такого явища стало те, що вже в цьому творі Т. Шевченка «шукання ідеалу в минувшині доспівує тут остатню свою пісню [16, с. 135]». Як і П. Куліш, який висловлювався про те, що надто довго українці тягають за собою мертвого трупа козаччини, маючи на увазі, що українська література повинна витворити як взірець для наслідування новий образ-характер чи образ-тип, вкрай потрібний у нових історичних умовах, а не всоте на всі лади переспівувати минувшину, Т. Шевченко навіть у ранньому періоді творчості вже усвідомлював, що славних героїв козаччини не воскресити, історію – не переписати. Проте, як начитана людина і геній, рукою якого водить Бог, Кобзар також мусив розуміти, що протягом віків митці старалися через яскраві особистості, причому здебільшого через не-історичні, а саме ті, що нечітко окреслені народною пам’яттю, не прототипні, а так би мовити, узагальнені, типізовані, дати сукупний образ народу, з багатьох можливих обра-зів-характерів виліпити виразний образ-тип: «Поети все і всюди показують нам одиничні факти, а носителями їх являються незвичайні, виїмкові люди. Значить, ціль поетів не така, щоби їх твори давали змогу кому-небудь виробити собі суд о цілім народі… Чим вище розвинений, чим геніальніший поет, тим ясніше в його творах з-поза шкаралущі випадкових форм, часових і місцевих подробиць виступає загальнолюдський, безсмертний зміст чуття, змагань і ідеалів, спільних усім людям, що живуть в кожній живій душі, коли не повно, то хоч в зав’язку [15, с. 466]». І Галайда, й Оксана в «Гайдамаках» є саме такими образами.
Цитата, с. 8. «Гайдамакам» Т. Шевченка притаманні єдність епічного, ліричного й драматичного як складників різних родів літератури, що характерно для жанру історичного роману у віршах. Крім цього, романна оповідь передбачає романного героя, романні події, романні проблеми й суто романні колізії. Це означає, що навіть пригодницький, не кажучи вже про художньо-історичний, роман мусить тримати своїх реципієнтів у постійній напрузі, а героям, закономірно, пропонувати складні, небезпечні для їхнього життя і долі їхніх рідних ситуації. Художній час історичного роману ніколи не дорівнює реальному часові: він значно більший за обсягом. Микола Гнатюк акцентує на цьому, взявши за основу роль пейзажів у «Гайдамаках» Т. Шевченка: «Цікава в поемі композиційна функція пейзажів. Картини природи в «Гайдамаках» – це тло, на якому розгортаються події, засіб локалізації останніх. Виразно показано в «Гайдамаках» усі чотири пори року [11, с.53]», тому що романіст завжди своєрідно «розтягує» події нагнітанням непереборних перешкод, тяжкого вибору, злетами й падіннями персонажів твору, панорамним показом історичного дійства. Тож не дивно, що читачам «Гайдамаків» здається, що Коліївщина тривала, як мінімум, півроку, ато й майже рік, тоді як насправді повстання почалося наприкінці травня – на початку червня й до початку липня 1768 року було жорстоко придушене, іншими словами, дія стихійного бунту обмежувалася часом, що становив усього ледь більше місяця.
Романний герой, як відомо, не може бути особистістю пересічною, йому не дозволено виявитися людиною, задоволеною власним життям, інакше літературний характер, за висновком Й.-В. Гете, виявиться гладкою кулею, на якій не зможе надовго втриматися погляд читача. Герой роману завідомо не повинен бути задоволений власним життям, йому має боліти страждання народу, винятково яскрава особистість повинна відчувати національні кривди, так би мовити, на власній шкурі, але набагато вразливіше й сильніше, ніж інші. Романний герой завідомо має бути нещасливим, а тому його характер повинен поставати у вигляді многогранника: «…У багатограннику кожна площина випромінює інший блиск, інше затемнення, іншу барву, інші тіні й відблиски; стривожений погляд затримується, наполегливо намагаючись охопити як ціле те, що саме розсіюється і, наче нерозгадана загадка, привертає постійну, хоч і миготливу увагу [10, с. 53-54]». Власне, саме такими є Ярема Галайда, Іван Гонта, Максим Залізняк, навіть титарівна Оксана.
Аналізований нами історичний ліро-епічний роман Т. Шевченка справедливо займає ключову роль у його літературній спадщині. Ще Іван Франко справедливо застерігав від надто спрощеного розуміння «Гайдамаків», неодноразово наголошував на художньо слабких і сильних уривках цього віршованого твору. Більше того, цей літературознавець вважав «Гайдамаків» тією точкою відліку, яка розпочинає вимір Кобзаревої геніальності: З «Гайдамаків» виплили дві такі струї, що породили найкращі Шевченкові твори. Здається, немов складники, змішані ще в «Гайдамаках», дедалі розкладаються, діляться та очищуються… Той високий патріотизм влився огненним словом у поемах «Сон» (1844) і «Кавказ» (1645)… А друга струя, що вилилася з того спільного збірника і йшла рівнобіжно з першою… породила прегарні перли нашої літератури, як «Катерину», «Наймичку», «Відьму», «Марину», «Петруся» та «Княжну». Але в обох тих струях течія спільна і дно спільне – протест проти погані сучасного ладу, опертий на сильнім та не засліпленім почутті гуманності [16, с. 136]». Як свідома людина, Кобзар аж ніяк не схвалював кровопролиття, й цей умовивід відбився в його всім відомому висновку з «Передмови»: «Слава Богу, що минуло!». Вже з цієї причини оцінка «Гайдамаків» не може ґрунтуватися на акцентуванні на оспівуванні ворожнечі й ненависті, а тільки на всебічному аналізі проблеми людини в історії, проблемі її морального вибору, злочину, каяття й катарсису.